Степові простори річки Узьки були заселені ще у скіфські часи, про що свідчить знайдене тут грецьке бронзове дзеркало VI століття до нашої ери. У першій половині І тисячоліття нашої ери на місці сучасного Узина проживали носії так званої черняхівської культури, які мали жваві торговельні зв’язки з Римською імперією, про це свідчать знайдені в наших краях римські монети. Із середини ХІІ століття землі сучасного Узина входили до складу Пороського уділу Київського князівства, яким володіли прямі нащадки відомого князя Володимира Мономаха.
Першу згадку про Узеницю уже як селище зустрічаємо у свідченнях її жителів, датованих 1638р., що втекли до Московщини після поразки козацького повстання. Згадку про Узеницю знаходимо під 1651 роком, коли гетьман Богдан Хмельницький після битви під Берестечком повернувся до Білої Церкви, а потім деякий час перебував в Узениці, на що вказує у своєму листі від 22 серпня 1651 року. У наступні часи селище занепало.
Десь у середині ХVIII ст. почалося відродження села. У 1773 році повноваження на утворення слободи на річці Узин отримав пан Темберський, тому село називалось Темберщиною. Після смерті пана землі переходять до графа Ксаверія Браницького. У 1818 році він заснував в Узині кінний завод та економію.
Перша відома православна церква почала будуватись в Узині в 1773 році. Була вона дерев’яна і невелика. У 1842 році стару церкву було розібрано і побудовано нову на кам’яному фундаменті в ім’я св.Миколи, двопрестольну. У правому теплому приділі 27 серпня 1842 року висвятили престол в ім’я Успіння Божої Матері. За радянських часів церква була зруйнована.
У 1993 році в Узині почали будуватися нові православні церкви.
У 1898-1899рр. поміщик Здановський побудував в Узині цукровий завод. Землі під будівництво він орендував у графа Браницького. Територія заводу простягалась від центру Узина до села Житні Гори та становила 20 кв. км. На заводі спочатку працювали 314 робітників ( 274 чоловіків і 40 жінок ). Місячний заробіток не перевищував 15 крб. Біля заводу були побудовані бараки, де жили ті робітники, що не мали власного житла. Розвиток Узина був перерваний нападом фашистської Німеччини на нашу Батьківщину. Близько 1500 жителів Узина пішли на фронт. 24 липня 1941 року в Узин вдерлися гітлерівці. Настали тяжкі дні окупації. 234 юнаків та дівчат силоміць вивезли до Німеччини; 44 чоловіки кинули в концтабори, 15 узинців було закатовано.
Під час Великої Вітчизняної війни на цукрозаводі діяла підпільна група. Підпільники виносили з заводу цукор, призначений для відправки у Німеччину, саботували розпорядження німецького командування. Гестапівцям вдалося вистежити підпільників. Одного з них, В.М.Шубіна повісили на території заводу.
6 січня 1944 року Узин було визволено частинами 180 стрілецької дивізії.
Під час війни полягло 1660 узинців.
У парку Слави стоїть пам’ятник полеглим узинцям, встановлений у 1951 році. Тут же у братській могилі лежать 19 воїнів, що віддали своє життя, визволяючи Узин.
Наш земляк - Павло Романович Попович – двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт народився в Узині в 1930 році. Навчався в Узинській школі № 1. Вперше полетів у космос 12 серпня 1962 року на космічному кораблі “Восток – 4”. Другий політ П.Р.Попович здійснив у 1974 році. Помер він у 30 вересня 2009 року, похований у Москві, а в 2010 році на Узинській школі № 1 встановлено пам’ятну дошку на честь славетного земляка.
З 1923 по 1930 та з 1934 по 1963 р. Узин був районним центром спочатку Білоцерківського округу, а згодом Київської області.
У 1956 р. Узин отримав статус селища міського типу, а з серпня 1971 р. - міста.